Багато-гато років, як я був дуже малий, Всі риби жили в небі, а дерева - в воді, А я ходив до школи на високій горі, І люди були добрі, я був дуже малий. Багато-гато часу, і немало вина, Старі, сухі дерева догоріли дотла, Нема кого питати: "Де я маю піти?". Не хочуть говорити мої мудрі птахи. Земля собі летіла - осінь-літо-зима, І небо там висіло, де вже нині нема. Я можу набрехати, і лишитися сам, Я можу написати, і забути слова. Ходили мої ноги, а не видно слідів, Робили мої руки всьо, шо я захoтів, хотів, Дивились мої очі, але їх вже нема, Колись ще мої губи говорили слова. (v) (Vii) О-о, мудрий, бо німий. О-о, мудрий, бо німий... Я не хочу того всього за собою забирати, І не можу вже ніколи нові гори малювати. Плакати не час - ніхто не хоче того знати. Тільки сльози будуть довго свої знаки малювати. Плакати не час - гаряче море тихо впало, Я лишився на піску, і там, де риби повмирали, Вже не чути наші кроки, там нема чого ходити. Я лікарства не шукаю, бо ним можна отравитись. О-о, мудрий, бо німий. О-о, мудрий, бо німий...